Чергові мовні суперечки

Чергові мовні суперечки

Для підвищення уваги до «мовного питання» сьогодні є об’єктивні передумови, оскільки закон Ківалова-Колесніченка «Про засади державної мовної політики» явно дисонує з державною політикою. Він приймався в спекулятивний спосіб, зі спекулятивною метою, і породив чимало конфліктів. Звісно, цю ситуацію треба виправляти, тож цілком закономірно, що до цього питання знову прийшли.

Проте є і інші спекулятивні моменти, прив’язані до поточної політичної ситуації. На сьогоднішній день політичним силам — і владним, і опозиційним — дуже важко запропонувати суспільству позитивний порядок денний і наповнити свою діяльність чимось таким, що б отримало підтримку в суспільстві (хоча б в його частині).

Зареєстровані в Раді законопроекти про мову, значною мірою, є відгуком на цю політичну кон’юнктуру. Це — безпрограшний варіант для політиків сподобатися певній частині суспільства

Тому і з’являються зараз законопроекти, які нібито відповідають запитам суспільства: закон про люстрацію, закон про декомунізацію тощо. І закон про мову, в тому числі.

Зареєстровані в Раді законопроекти про мову, значною мірою, є відгуком на цю політичну кон’юнктуру. Це — безпрограшний варіант для політиків сподобатися певній частині суспільства та мати змогу сказати: «Ми зробили!», «Ми здобули!», «Ми досягли!». І шанси, що в якомусь вигляді закон про державну мовну політику буде прийнятий, досить великі.

Але така політична кон’юнктура зумовлює появу й іншої — наприклад, переділ медійного ринку: адже в цих законопроектах велика увага приділяється саме діяльності засобів масової інформації. І, після прочитання цих законопроектів, можу сказати, що тут є певна лобістська складова.

Є ще одна тривожна тенденція: прийняття законів у нас вважається якимось патріотичним актом чи відважним кроком. Насправді ж прийняття законів має бути мудрим, зваженим і відповідальним державним рішенням. Саме це непокоїть найбільше.

Адже зміст законопроектів підтверджує, що в них закладені дуже максималістичні норми. Так, зокрема, передбачається, що одразу після набуття чинності закону весь загальнонаціональний масмедійний простір має бути переведений на українську мову. Такий максималізм комусь сподобається, комусь — ні, у когось це викличе великий спротив. Але потенційно це — кризова ситуація в багатьох вимірах. У підсумку, це призведе до невиконання закону.

Так вже було із «законом Ківалова-Колесніченка» — його недоречності були компенсовані тим, що закон практично не виконувався навіть за часів президентства Януковича. Новий закон про мовну політику, в результаті, так само може не виконуватися, але породить серйозні протистояння та конфлікти. Наслідки такої ситуації можуть бути різноманітними і несподіваними для нас.

До того ж, якщо люди, які шукають російськомовні медіа, не будуть їх знаходити в українському сегменті, вони знайдуть їх поза межами українського сегменту. Це призведе до виникнення способів обійти закон.

Так вже було із «законом Ківалова-Колесніченка» — його недоречності були компенсовані тим, що закон практично не виконувався навіть за часів президентства Януковича

Загальна тенденція сьогодні зводиться до того, що масмедійний простір і державна сфера мають поступово переходити повністю в україномовний режим, і це повинно стати очевидним для всього суспільства. На це повинні працювати освіта, інформаційні джерела тощо — в цьому немає сумнівів. Але, на мою думку, це питання гнучкої чутливої державної політики, і таку політику слід втілювати в галузевих законах («Про телебачення і радіомовлення», «Про освіту» тощо) — так можна чутливо реагувати на зміну кон’юнктури, поетапно і поступово реалізовувати певну державну стратегію. А один раз і назавжди все зафіксувати «мовним законом» — це, на мою думку, хибний шлях.

Максим Розумний, доктор політичних наук, завідуючий відділом розвитку політичної системи Національного інституту стратегічних досліджень

unian.ua